Напередодні 76-ї річниці Великої перемоги над фашизмом, ми,
ваші потомки, щиро вдячні всім Ветеранам Великої Вітчизняної війни за мужність і відвагу, за те, що
безкорисливо і безстрашно захищали нашу землю від ворога, за те, що на довгі
роки подарували нам мирне життя, за те, що ваші руки вдень і вночі піднімали з
руїн місця и села.
Сьогдні, слова
вічної вдячності ми висловлюємо учаснику бойових дій, ветерану праці нашому
дідусеві Івану Гавриловічу Погорілому.
Іван Гаврилович Погорілий
народився 27 травня 1914 року у селі Ново-Водяне Кам’янськодніпровського району Запорізької області. Коли почалася
Велика Вітчизняна війна, Івану було 27 років,був одружений мав 3-х дітей. На
фронт потрапив у перші дні мобілізації. З пункту зібрання їх відразу відправили у навчальний підрозділ танкового десанту, а через два місяці на фронт. Погорілий
Іван Гаврилович воював стрільцем у складі 54-ї танкової бригади на
Першому Українському фронті.
-
Борючись
на передовій часто бували під обстрілами і бомбардуваннями. В кінці 42-го
отримав контузію і важке поранення в ліву руку і обидві кисті. Потрапив
в медсамбад, а звідти відправили в госпіталь. На лікуванні перебував більше
двох місяців. А вже коли комісували, не знав куди і податися. У Запоріжжі
стояли німці, наражати сім'ю на небезпеку не хотілося. Ось і запропонував
однополчанин Михайло Шелепа їхати з ним, - розповідав дідусь.
З того далекого 1942 року, життя Івана Гавриловича сильно змінилася.
Народився в Запоріжжі на Україні, а доля закинула його в Казастан, в село
Ставрополку Рузаевського району Кокчетавськой області.
Михайло Шелепа попросив свою сусідку взяти Івана на тимчасове проживання. У
Олександри було двоє маленьких дітей, чоловік на фронті, а допомоги не було ні від кого. Подумавши, вона погодилася.
Іван поступово звикав
до нового місця проживання. Недавала спокою поранена рука. Він насилу
управлявся на ремонті сільгосптехніки у машиномайстерні. На весні та в
осені
з ранку до ночі в
поле, то на посівній,
то на збиральної, то на обробці парів. Взимку ремонтував трактора та іншу сільхосптехніку, тягав з полів
солому, пізніше працював на млині.
У 1944 році власниця будинку Олександра овдовіла, її чоловік Герус Василь
загинув на фронті, сиротами залишилося двоє малолітніх дітей, Миколайчикуі не
було і шести років, а Марійки виповнилося три роки. Іван замінив осиротілим
дітям рідного батька, хоча і знав, що на Запоріжжі його теж чекають троє дітей: Галина, Іван и
Григорій.
Незабаром Україну звільнили від німців, а Іван не міг все кинути
і поїхати на Батьківщину. Душею прикипів до тих, хто допоміг вижити в скрутний
час, хто дав притулок, обігрів і нагодував, коли не було куди податися. У Казахстані
в нього з'явилася друга сім'я, а потім і
ще троє дітей: Олексій, Петро і Валентина.
Він неодноразово відвідував рідний Запорізькій край, своїх рідних. Він
при житті об’єднав дві сім’ї в один рід. Усі його діти і досі спілкуються один
з одним. У Запорізькій, Дніпропетровській та Київській області мешкає багато його онуків і правнуків, А в
селі Матвіївка живе його онук Березняк Петро Степанович.
Погорєлов Іван Гаврилович був інвалідом
Великої Вітчизняної війни, мав бойові нагороди і медалі, отримані в мирний час.
11 березня 1985 року він був
нагороджений Орденом Вітчизняної війни I ступеня.
Ім'я Погорілого Івана Гавриловича внесено в книгу "Солдати
Перемоги" (том 3, стр.380, по Москаленському району Омської області), що
вийшла в світ 2001 році.
Низький уклін всім визволителям від
фашизму…
Ваш подвиг безсмертний - вічна пам’ять!
Комментариев нет:
Отправить комментарий