Матвіївський ЗНВК "Всесвіт" святкує День вишиванки
Сьогодні у богатьох осередках України працює чимало талановитих вишивальниць, творчість яких відзначається смаком та орігінальністю. Народні майстрині репрезентують сучасну українську вишивку на численних виставках як в нашій країні, так і далеко за ії межами, демонструючі високій мистецький рівень своїх творів.
Де́нь Євро́пи — свято, що відзначається 5 травня Радою Європи та 9 травня Європейським Союзом, а також офіційно в Україні щорічно у третю суботу травня з 2003 року.
Перше визнання Дня Європи відбулось у Раді Європи в 1964 році. Пізніше Європейський Союз почав відзначати свій власний Європейський день на відзначення декларації Шумана 1950 року, внаслідок чого деякі називають її «Днем Шумана». День Європи, разом з єдиною валютою (євро), прапором і гімном, є символом ЄС як політичної сили.
В Україні свято було встановлено «…враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію…» згідно з Указом Президента України «Про День Європи» від 19 квітня 2003 р. № 339/2003.
День Європи в Україні відзначається у третю суботу травня. День Європи жителі України відзначають день спільних цінностей, спільної історії всіх націй континенту.
Традиційно урочиста церемонія відкриття Дня Європи проходить у Києві. На Хрещатику облаштовується так зване «Європейське містечко» за сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС.
Таке містечко складається з павільйонів, що представляють Україну, кожну державу-члена ЄС, Європейську Комісію та міжнародні організації. У павільйонах презентується географія, культура, історія найбільших міст держав-членів ЄС, організовуються публічні дебати з послами та представниками української влади, проводяться вікторини з європейської тематики та мовні курси, облаштовуються «куточки національних страв» тощо.
Традиційно протягом офіційного відкриття святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав-членів ЄС із представниками органів місцевої влади, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації.
Василь Стефаник – талановитий український письменник-реаліст, майстер стислої соціально-психологічної новели. Його творчість припадає на кінець ХІХ та першу третину нашого століття.
Він написав не так уже й багато – його художні твори вміщаються в одному томику. І все ж ім’я письменника стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу. Стефаникові новели вражають своєю виключною правдивістю, справжньою оригінальністю і художньою досконалістю.
"Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру... За них я буду писати і для них" - говорив Василь Стефаник.
Пропоную переглянути цикавий відео-урок:
Напередодні 76-ї річниці Великої перемоги над фашизмом, ми,
ваші потомки, щиро вдячні всім Ветеранам Великої Вітчизняної війни за мужність і відвагу, за те, що
безкорисливо і безстрашно захищали нашу землю від ворога, за те, що на довгі
роки подарували нам мирне життя, за те, що ваші руки вдень і вночі піднімали з
руїн місця и села.
Сьогдні, слова
вічної вдячності ми висловлюємо учаснику бойових дій, ветерану праці нашому
дідусеві Івану Гавриловічу Погорілому.
Іван Гаврилович Погорілий
народився 27 травня 1914 року у селі Ново-Водяне Кам’янськодніпровського району Запорізької області. Коли почалася
Велика Вітчизняна війна, Івану було 27 років,був одружений мав 3-х дітей. На
фронт потрапив у перші дні мобілізації. З пункту зібрання їх відразу відправили у навчальний підрозділ танкового десанту, а через два місяці на фронт. Погорілий
Іван Гаврилович воював стрільцем у складі 54-ї танкової бригади на
Першому Українському фронті.
-
Борючись
на передовій часто бували під обстрілами і бомбардуваннями. В кінці 42-го
отримав контузію і важке поранення в ліву руку і обидві кисті. Потрапив
в медсамбад, а звідти відправили в госпіталь. На лікуванні перебував більше
двох місяців. А вже коли комісували, не знав куди і податися. У Запоріжжі
стояли німці, наражати сім'ю на небезпеку не хотілося. Ось і запропонував
однополчанин Михайло Шелепа їхати з ним, - розповідав дідусь.
З того далекого 1942 року, життя Івана Гавриловича сильно змінилася.
Народився в Запоріжжі на Україні, а доля закинула його в Казастан, в село
Ставрополку Рузаевського району Кокчетавськой області.
Михайло Шелепа попросив свою сусідку взяти Івана на тимчасове проживання. У
Олександри було двоє маленьких дітей, чоловік на фронті, а допомоги не було ні від кого. Подумавши, вона погодилася.
Іван поступово звикав
до нового місця проживання. Недавала спокою поранена рука. Він насилу
управлявся на ремонті сільгосптехніки у машиномайстерні. На весні та в
осені
з ранку до ночі в
поле, то на посівній,
то на збиральної, то на обробці парів. Взимку ремонтував трактора та іншу сільхосптехніку, тягав з полів
солому, пізніше працював на млині.
У 1944 році власниця будинку Олександра овдовіла, її чоловік Герус Василь
загинув на фронті, сиротами залишилося двоє малолітніх дітей, Миколайчикуі не
було і шести років, а Марійки виповнилося три роки. Іван замінив осиротілим
дітям рідного батька, хоча і знав, що на Запоріжжі його теж чекають троє дітей: Галина, Іван и
Григорій.
Незабаром Україну звільнили від німців, а Іван не міг все кинути
і поїхати на Батьківщину. Душею прикипів до тих, хто допоміг вижити в скрутний
час, хто дав притулок, обігрів і нагодував, коли не було куди податися. У Казахстані
в нього з'явилася друга сім'я, а потім і
ще троє дітей: Олексій, Петро і Валентина.
Він неодноразово відвідував рідний Запорізькій край, своїх рідних. Він
при житті об’єднав дві сім’ї в один рід. Усі його діти і досі спілкуються один
з одним. У Запорізькій, Дніпропетровській та Київській області мешкає багато його онуків і правнуків, А в
селі Матвіївка живе його онук Березняк Петро Степанович.
Погорєлов Іван Гаврилович був інвалідом
Великої Вітчизняної війни, мав бойові нагороди і медалі, отримані в мирний час.
11 березня 1985 року він був
нагороджений Орденом Вітчизняної війни I ступеня.
Ім'я Погорілого Івана Гавриловича внесено в книгу "Солдати
Перемоги" (том 3, стр.380, по Москаленському району Омської області), що
вийшла в світ 2001 році.
Низький уклін всім визволителям від
фашизму…
Ваш подвиг безсмертний - вічна пам’ять!
Ірина
Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 року. Все ії дитинство пройшло
у воєнні та повоєнні часи у Звенигороді, що на Черкащині. Батьки Ірині загинули
під час війни, а ії вихованням займалися бабуся і дідусь. У 8 років почала писати вірші. Ії твори були опубліковані коли
вона навчалася ще в школі. Закінчила вечірню школу робітничої молоді.
В студентські
роки професійно займалася вокалом
в університетській оперній студії та
аматорському хорі «Жайворонок» при Київській консерваторії, танцювала у
«Веснянці», гарно малювала.
В 1964 році заочно закінчила Київський
державний університет имені Тараса Шевченко. В цьому ж році з’явилася ії перша книжка для малят «Достигають колосочки». Потім вона влаштувалася працювати
вихователькою до дитячого садочка, а
перегодом – у редакціях газет та
журналів: «Молодь України», «Літературна Україна», журнал «Ранок». Товаришувала
з відомими українськими письменниками та поетами: Василем Симоненком, Василем
Стусом, Іваном Світличним та іншими.
Була одружена з українським письменником Володимиром
Дроздом. Вона чекала його з армії, через день писала коханому листи. Частину
переписки опублікувала в книзі “Homo feriens”. Подружжя прожило у шлюбі 50 років. Виховали сіна Павла і доньку Орисю.
Поезія Ірини
Жиленко унікальна своїми кольорами. У ії віршах назви кольорів ужито понад
тисячу разів. Вона дуже любила квіти і з насолодою описувала іх у творах, а на
честь своїх улюблених фіалок вона створила літературний жанр «фіалки-вірші». Твори
поетеси: «Слово на сольфі», за нею – «Автопортрет у
червоному», «Вікно у сад», «Останній вуличний шармащик» та інші.
За свою книгу віршів «Дівчинка на Кулі» Ірина Жиленко
у 1987 році отримала літературну премію ім.. В. Н.Сосюри, а у 1996 за збірку
«Вечірка у старій вінарні» національну премію ім. Т.Г.Шевченка.
Померла 3 серпня
2013 року.
